Він займався тут продажею горілки до кінця XIX століття. Наприкінці цього століття з’явився закон, який позбавив панів монополії і надав право кожному австрійському громадянинові на концесію, тобто на відкриття корчми.

Стернберг перестав торгувати горівкою, але він вмів себе забезпечити на все своє життя. Він за період своєї торгівлі мав нагоду купити 50 фалеч землі, зрозузуміло від селян – п’яниць. Ще один такий випадок. На початку XIX століття орендарем панської землі був якийсь Голуб. Походив він з Бессарабії, жив у Слободі. Помер у 1860 році, похований на нашаму цвинтарі. Голуб під час свого орендування так розжився, що за той час закупив у селян 60 фалеч землі. Після смерті Голуба, його донька виходить заміж за Томашека. Цей Томашик був досить багатою людиною, дійсним куркулем. На його подвір’ї стояли два будинки, а у його стайні - три пари добрих коней і більше десятка корів, крім овець і свиней. Сам Томашек був більше 20 – ти років двірником. В 1907 році Томашек помирає і залишає двох доньок, які виходять заміж. Одна з них виходить за Карбаша, чеха, який був австрійським капітаном, а друга за Дідуха – українця, начальника лісництва. Карбаш демобілізувавшись, прибув у Слободу і став жити в маєтку свого тестя. Дідух теж вийшов на пенсію, прибув у Слободу і на своїй половині збудував будинок. В його будинку аж до побудови Будинку культури знаходився слобідський клуб. У перші дні Першої світової війни Карбаша забирають в австрійську армію. З ним виїзджає і вся його сім’я. Протягом війни з Карбашевого майна залишились лише купи каміння та глини. Після війни Карбаш повертається назад в Слободу і відновлює своє господарство. Будує новий будинок в якому теж розмістились тепер дитячі ясла. В 1940 році Карбаш покидає Слободу , спродує своє майно і виїжджає за кордон, а Дідух помирає ще до Вітчизняної війни, а син його подається в Німеччину. Внаслідок страждань і лиха , пияцтва, безземелля і панської експлуатації стало селянинові важче жити. І біда заставляє його емігрувати за океан. Багато односельців продає свій останній клаптик землі і шукає щастя в Канаді. Деякі з них заробивши трохи грошей, поверну лись назад до свого краю, а деякі залишались там жити. Еміграція проходила масово. В Слободі не має такої родини, яка б не мала рідних за океаном. Першими емігрантами з Слободи в Канаду десь коло 1890 року була родина Кучерів. Слід також пригадати хто був двірником до і після першої світової війни до 1940 року. Після смерті Томашека двірником став Пашківський Іван (1914 року). За період першої світової війни двірником у Слободі був Василь Лупащук. Після війни було обрано Тригуба Дмитра ( до 1925 року ). На нових виборах було обрано Осадчука Петра, але румунський уряд не допустив його до двірникування. Замінили його Добро вольським Дмитром, щоб мати в громаді свою людину. В 1930 році на нових виборах було обрано Гуменюка Нестора. Після того як в Румунії виникли різні політичні непорозуміння до влади прийшла одна з реакційних партій, двірником став Дідух (в 1937 році), і двірникував до 1940 року до приходу радянської влади. В 1862 році в Слободі було відкрито першу школу. Навчання в школі проходило на рідній мові. Що року в школі відбувалось вшанування пам’яті Шевченка. Наприкінці XIX століття першими учнями які, закінчили школу і продовжили навчання, були Бурдейний і Товмацький. Вони вступили до вчительської семінарії Чернівців і стали обидва вчителями. Перший з них Бурдейний був після першої світової війни директором школи в Слободі, а другий загинув в тій самій війні на фронті. Школа пробудила і підняла у слобідських селян національну і соціальну свідомість. Про це свідчить те, що в 1890 році було відкрито читальню, першу читальню на Буковині, філіал “Руської бесіди“. В селі було організовано й відкрито кооператив, який в той час назавали “ ферайною“.

В 1913 році силами учнів, які вчилися у другій державній гімназії в Чернівцях ( Ткачук Василь, Гуменюк Нестор, Лупащук Микола, Болехівський Дмитро ) була поставлена перша п’єса. Зміст її був взятий з буковинського життя в селі. Те що Слобода розташувалась на австрійсько – російськім кордоні дало привід для контрабанди. Контрабандою займалися як слобідські селяни так і ревківські. Особливо до масової контрабанди входила горілка, і тут займалися цією справою не лише Ревківці, а й близькі села: Рокитне, Рингач, Динівці. Кордон з російського боку охороняли солдати – прикордонники. В Ревківцях на горбі біля річки, була їхня казарма, яку в той час називали кордоном. З австрійського боку охороняли так звані фінанси. Ця охорона складалася з цивільних людей. Вони знали німецьку мову, ходили в чор них військових уніформах і були завжди при зброї. Казарми фінансів були в Слободі, Боянах і під Рокитим. На кордоні були випадки вбивств. Характерно, що через Слободу і через кордон, проходила більшовицька революційна література. Різні брошури на українській та російській мові, газета “Іскра“. Вся ця процедура, відносно переправки більшовицької літератури, була таємна і секретна. Коли почалася перша світова війна, людина, яка займалася цією справою не встигла згадану літературу перенести через кордон. Щоб не наражатись на небезпеку від російських царських військ, всю цю літературу було винесено за село на поле.

Було це літом 1914 року, під час канікул. Бурдейний Андрій, учень Чернівецької гімназії, виїхав на поле по снопи. Заїхавши під клані, він побачив там дві валізи. Довго не думаючи він скочив з фіри і заглянувши в одну із валіз одразу зрозумів вчому справа. Забравши обидві валізи він кинув їх на фіру і повіз додому.

Це була щаслива нагода для нас учнів гімназії, познайомитися з більшовицькою літературою. На цьому кордоні була така картина. Селяни с. Слобода і Ревківців щороку мали право зустрітися. Це відбувалося зимою під час Водохреща. Бажаючі могли зайти вранці в Ревківці або в Слободу. Така зустріч тривала до 11 години, коли закінчувалось водохреще. Пізніше порушників заарештовували. Водохреще відбувалося на річці, на льоду, за участю попів з Ревківців і Слободи, а також людей з обох сіл. На цій царемонії були присутні і російські прикордонники. Коли закінчувалося водохреще, вони давали кілька пострілів. З боку Австрії фінанси в цьому святі не брали участь, тому, що вони були католиками. І так жилося нашим одоносельцям аж до першої світової війни. Злидні і розруху принесла ця війна Слободі. Село попало у зону воєнних дій. Тут у 1915 і 1917 роках відбува лися кровопролитні бої внаслідок яких село зазнало чимало лиха. Селяни наші були забрані в австрійську армію, і змушені проливати свою кров за чужі інтереси. Тому, що Слобода розташована на самому кордоні, то перші бої на початку війни відбулися на слобідській території. В червні 1914 року нечисленні загони австрійської армії перейшли кордон і зайняли висоту навпроти нашого села, яка зветься Могилою. Російські прикордонники зразу покинули кордон і подалися в тил. Між людьми існували різні вигадки. Коли прийшов день наступу австрійського війська, то чимало наших односельців вийшли на вулицю і стали плакати бo багато з них мали рідних в цьому загоні. Це вплинуло так сильно на наступаючих, що один з них Босович Олександр з страху скочив у криницю і втопився. В травні 1915 року російські війська покидають Карпати і зупиняються на ревківських горбах навпроти Слободи. За ними підійшли австрійці і зайняли Слободу. В неділю зі сходом сонця розгорнувся бій. Російські війська розпочали контрнаступ.

1   2  3   4