ЯК УПОРЯДНИКИ двотомної хрестоматії-антології «Письменники Буковини" -з доцентом Миколою Юрійчуком мали намір включити до першого тому, що вийшов у 2001 році, розділ про літератора Івана Бордейного, котрий виступав найчастіше під псевдонімом О.Задума. Однак на перешкоді стала відсутність у нас відомостей про ного життя і творчість після 1933 року, коли він написав «Автобіографію» та уклав список своїх публікацій за 1909-1932 рр., і, що не менш важливо, ми не мали фотографічного зображення письменника. Тепер у моєму розпорядженні є й інформація про три останні десятиліття життя І.Бордейного, є й кілька світлин, одну з яких пропоную нині читачам «Буковини». Допоміг роздобути все це вихід упорядкованої мною книги Остапа Вільшини «Я - син вільного роду» (Чернівці: Букрек. 2006) до якої, серед іншого, я включив відгук її автора на збірочку О.Задуми «Мати», видану в Чернівцях 1922 року. Вільшинини книга потрапила до родичів Бордейного-Задуми, його праправнучка Вікторія Бодніцька, учениця Чернівецького ліцею №2, звернулася торік через газети «Буковина» та «Молодий буковинець» з дописами, перейнятими вболіванням за те, що «мого прапрадіда - письменника несправедливо забули» (так називався один з дописів). Відбулися мої зустрічі з матір'ю Вікторії, Наталею Олексіївною, а завдяки їй - з її родичем Василем Іллічем Крокошем, чоловіком солідного віку (він народився в 1920 році), котрий доводиться І.Бордейному небожем і котрий повідав мені низку подробиць із життя-буття свого дядька. Ось дещо з передумов народження цієї статті. Решту почерпнуто з архівів та бібліотек Львова і Чернівців.

В «Автобіографії» І.Бордейний пише, що народився 23 січня 1884 року в Слободзії-Раранчу Чернівецького повіту (нині с.Слобода Новоселицького району), що батьки його за національністю українці, селяни-хлібороби, а батько, Іфтодій Іванович, мав ще й крамницю. Татів батько, тобто дід письменника, походив із села Мосорівка над Дністром (тепер це Заставнівський район), звідки ще хлопцем утік від дуже важкої панщини, осів у Слободзії-Раранчу де оженився з тамтешньою дівчиною.

Його прізвище Бурденюк священик переінакшив на Бордейни, що далі трансформувалося в Бордейний. «Мій батько, - не без пієтету відгукував ся Іван Бордейний, - грамотний, працьовитий, скромний, на кожне богослужшня строго-обов'язково ходив до церкви, своєю чесністю здобув у селі загальне довір'я (хоч був крамарем), не пив алкогольних напитків, ощадний, а в старості скупий, забав не любив, говорив мало». Не шкодував зусиль задля громади, будучи головою читальні та райфайзенської каси. Усвідомлюючи вагу освіти, Іфтодій Іванович віддав трьох своїх синів, Андрія, Юрія та Івана, до вчительської семінарії в Чернівцях. Там Іван, як признавався в «Автобіографії», «читав жадобно без розбору всьо, що попало в руки, переважно твори німецькі», -а ще - «належав до тайного освітнього ученого товариства». З педагогів «особливо поважав і любив свого професора д-ра Осипа Маковея тому, що він був людяний і письменник» [підкреслення І.Бордейного. - Б.М.].

У 1905 році, по закінченні семінарії, І.Бордейний починає вчителювати в селі Гоголина (нині Зелений Гай), одночасно студіюючи на курсах гіпнотизму й теорії окультизму. А через два роки його призначають управителем школи в Молодії-Окопах, де, за прикладом батька, засновує читальню та провадить райфайзенську касу.

6 вересня 1914 року на самому початку Першої світової війни, за провокативним доносом одного з румунських селян, І.Бордейного заарештовують австрійські військові розвідники, заковують у кайдани і запроторюють до в'язниці в Мукачевому, звідти - до Угорщини, а відтак - до Коломиї. З коломийського арешту його забирають до війська, в артилерійський полк, там заарештовують вдруге, як підозрілого, а далі кидають із в'язниці на лінію фронту - то італійського, то російського, то знов італійського, де його в 1918 році застає розпад австрійської монархії. Далі був італійський полон - спершу у Вероні, відтак у містечку Касіно, що в провінції Казерто. Полонені жадали аби їх послали через Одесу до армії Петлюри, але італійці відмовилися задовольнити їхнє прохання. Принагідно скажу, що два брати І.Бордейного, Юрій та Андрій, таки воювали в армії УНР. Юрій поляг у ній головою, Андрій же помер на еміграції.

Врешті-решт І.Бордейний таки повернувся на Буковину, дістав посаду директора школи в рідному селі. Але через те, що противився румунізації, його в 1922 році заслали в гірське село Валени, звідти- до Горбова, Банчен, а далі - до Молниці, де «я й сьогодня тиняюся», - писав- І.Бордейний в «Автобіографії».

З приходом радянської влади І.Бордейний спершу вчителює в Новоселиці, але, відчувши, що йому не вберегтися від арешту та заслання, втікає за межі рідних країв, живе то в Австралії, то в Німечинні. Помер він 28 жовтня 1966 року в Новому Ульмі. Похований на тому кладовищі, де спочиває багато українських діячів, у тім числі письменник Іван Багряний. «Хіть до літературної діяль-ности зродилася в мене ще в школі», - писав І.Бордейний в «Автобіографії». А в друкові дебютував він рівно сто літ тому. 1909 року, опублікувавши спершу в газеті «Буковина» (4.156) народний переказ «Сотвореня світа», а трохи згодом (ч.263) - статтю «Про гіпнотизм»

До речі, так буде й далі: паралельно він друкуватиме в різних чернівецьких виданнях з одного боку - художні речі (дегенди, оповідання, вірші, байки, драматичні твори), а з другого - праці науково-методичного характеру. Серед останніх уже перед Першою світовою війною була «методика» «Підготованя до читаня» (1912), обнародувана та видана тоді ж окремою відбиткою, «Українська і ромунська азбука» (1927) та ін. Але переважали художні твори.

З поетичних я б виділив вірш «Духові Ольги Кобилянської», що ввійшов до відомого альманаху 1928 року видання, тобто з'явився після того, як Остап Вільшина зробив висновок у вже згадуваній рецензії, що «письменницька стихія О.Задуми не в віршових писаннях, над якими він так завзято працює, а якраз у прозі. Й то у прозі ліричній».

Звичайно, в цьому рецензент збірки «Мати» (1922) мав рацію: О.Задума - насамперед прозаїк, що виявив себе найбільше в малих формах (його сучасник Святослав Лакуста відводив йому тут «одно з перших місць» «в нашій убогій літературі в Румунії»). По-моєму, особливо цікаві його сповіді, продиктовані враженнями з італійського полону, й ті, що відтворюють переслідуВання українських учителів у часи румунської окупації нашого краю. Зокрема, вражає твір «Прощання» з дедикацією: «Докторови Степанови Смаль-Стоцькому присвята», в якому подано картину проводів педагога-українця до розташованої на кордоні з Болгарією Добруджі, куди його висилають за спротив румунізації сільської школи. Ось один з епізодів цих проводів:

• «І грімко заспівали при відкритих головах: «Ще не вмерла Україна».

Учитель здрігнувся. Ці слова вогнем упекли. Зродили відгук думок. Болісно мов скрикнула душа:

- Держіть мене між собою!

Молю вас! Усю силу свою вам пожертвую! Держіть мене між собою! Молю вас!

Але зараз щось вороже заперечило:

- Ще не дозрів народ! Ще душі одиниць не позливалися в одну національну душу. Ще одиниці не мають тої залізної свідомости, що лише народне «ми» непобориме. Занадто ще лютує самолюбство межи нами. Ще попрацювати треба, аби з народа-раба створити націю-пана».

Вельми актуально звучать ці слова й нині. Так само, як і трагедія в п'ятьох діях з хорами «Відплата», присвячена братові І.Бордейного Юрієві - «воякові Української Армії, що помер у визвольній боротьбі українського народу», видана окремою книгою в Чернівцях 1934 року. Володимир Сосюра в обнародуваному 1988 року романі «Третя рота» писав, що в 1933 р. атмосфера на підря-дянській Україні була до того нагріта, що чекалося на спалах народного повстання. На жаль, воно не відбулося. А О.Задума подає справу так, що відплата за бузувірські більшовицькі знущання з українців таки стала дійсністю, щоправда, лише в одній з місцевостей, і цим він, думається, не погрішив проти істини. Вслід за Уласом Самчуком, автором роману «Марія», наш краянин ще в 1934 році сказав правду про те, що відбувалося на погвалтованій Москвою Україні, сказав талановито й пристрасно.

Кращі твори О.Задуми витримали іспит часу і заслуговують бути включеними до третього тому хрестоматії-антології «Письменники Буковини» та бути виданими окремою книгою.

Богдан МЕЛЬНИЧУК.

Фото з архіву внучки письменника Наталії Боднїцької.