Та, що несла любов…

Крізь шум машин і крик людей

У ніжному світанні

Він юне серце їй розбив

І потонув в прощанні.

Ту руку, що колись тримав

І грів теплом своєї,

Тепер навіки відпустив

І розлучився з нею.

Поволі танув білий сніг

На мокрому асфальті

І він пішов, він так не зміг

Сказати їй слова ті.

Весь час вона жила в тіні

Не знаючи нічого,

Ішла по вулиці, а їй

Хотілось лиш одного.

Щоб серед натовпу який

Весь час кудись несеться,

Вона побачила того,

Кому віддала серце.

Так день за днем

Спливає час,

Іде поспішним кроком

Ненависть чорна і лиха

Чекає за порогом.

Вона зламалась!

От і все… тепер немає більше

Тієї, що любов несе,

Тієї, що залишив.

І знову сніг, і знов вона.

Повільно йде крізь світло.

І серед сірих мас людей

Всміхаючись привітно…

З’явився він, той, що колись

Поранив ніжне серце

Ну, а тепер хотів би він

Забути про усе це.

І підійшов, і привітав,

І взяв її за руки.

В своїй душі він відчував,

Що більш не стерпить муки

Та пізно вже, вона не та!

Її любов змінила.

Вона біль дикий назавжди

Від себе відпустила.