9 квітня 1944 р. мене і моїх односельчан забрати на фронт. Тоді мені було вісімнадцять років. Часто ми з однолітками говорити про війну, уявляли себе хоробрими героями... Все це думали пройде повз нас. Ми були свідками румунської окупації, свідками визволення нашого краю.

Та не пройшло, нас забрати на фронт. Війна розкидала нас майже по всій Західній Європі. Я воював на 3 Білоруському фронті в 11 армії 6 гвардійського полку. Зі мною тут воювали і такі односельчани: Крокош М. М., Ластівка Л.С., Михайлик Л.М., Коваленко В.І, Вербовний О.В., Бодніцький М. Я. Попав у танкову десантну бригаду. Спочатку мені було дуже страшно і важко. Не хотілося попастися під кулю фашиста. Але потім привик і надіявся на Бога. Думав: “Він допоможе мені вижити, я – ще молодий, щоб померли”. Ми громили фашистів. Пам’ятаю, що перед великими боями йшла спочатку артпідготовка, потім пролітали наші штурмовики, а потім танки, мотопіхота. В ході важких боїв фашисти втрачали майже половину свого війська, артилерію, штурмові гармати...

Ми, як і всі наші воїни, показували високу бойову майстерність, проявляли героїзм. Нам хотілося скоріше очистити Землю від цих гадів і живими повернутися додому. Але не думайте, що ми вічно чогось боялися і думали тільки про смерть. Ні. У вільний від бойових дій час, збиралися разом, щоб пожартувати, співали улюблені пісні, влаштовували танці.

... А потім знову в бій... 3 лютого 1945р, коли наш танк вийшов із строю, мене поранило. Допомогу мені надала медсестра Вушкова Ліда, гарна, тендітна дівчина. Вона сказала:

- Не подобається мені така твоя хоробрість.

- Хіба тут справа в хоробрості? – образився я.

- А в чому?

- У почуттях – усміхнувся. Я в той час був схвильований, думав, краще вмерти, чим показатися боягузом. Вдруге був поранений під час боїв за місто Кенінсберг.

Нагороджений за бойові заслуги орденом Великої Вітчизняної війни, медаллю “За взяття Кенінсберга”... День перемоги зустрів у місті Каунас.

Бажаю всім людям миру, щастя, багатства.