Народився я в селі Ревківці. Це було невеличке село з низенькими хатинками критими соломою, з вузенькими болотистими вуличками. Пам’ятаю, що і садів таких як тепер не було. Біля хати росла стара дика груша, яблуня, кущ калини, бузку, верба. На бузок зліталося багато горобчиків, особливо зимою, чи грілися вони там, чи, просто, полюбляли зборище сумісне цвірінькання.

Мої батьки (Ілля Артемович, Василина Іванівна) мали своє поле. Працювали на ньому всі. Мої сестри: Ганна і Олександра, брати: Микола, Порфирій, Іван разом зі мною змалечку допомагали батькам.

Гралися ми, коли мама готувала вечерю, а тато порався по господарству. Ми так галасували, бігали, що й про голод забули. Потім всі разом сідали вечеряти. Батько казав молитву, а ми повторювали, христилися і бралися за їжу, але завжди першим починав їсти тато. Їжа наша була такою: мамалига, молоко, сир, молоко, картопля, борщ, м’ясо, сало, бринзу їли, а коли працювали на полі, чи у святкові дні. Ми не знали кращого життя і нам здавалося, що, якщо ми не голодні, маємо якусь одежину, а в хатині, хоч «пахне» теплом, то ми і добре ще живемо. Одежа була із домотканого полотна а зимою з овечої шерсті. На ноги шили постоли із свинячої шкіри, вони розсихали, плели рогозянки. Люди більше ходили босяком, навіть весною чи пізньою осінню, а діти і зимою вибігали з босими ногами по снігу. Тоді пішло на виживання, хто мав жити – жив, а хто і помирав. Були сім’ї, в яких було по десять і більше дітей, а виживало п’ятеро, троє… Коли мені виповнилося дев’ять років, віддали в школу, в якій провчився один рік, а на слідуючий рік ходив на толоку з вівцями і з коровою, працював на полі.

Так пройшли мої дитячі роки, а у сімнадцять років взяли мене на військову підготовку, у 21 рік я служив у румунській армії в артилерійській частині м. Чернівці. Важко було тоді служити румунам, але єдине ме6не тішило – я був взутий і мав теплий одяг. Коли почалася війна, румуни погнали нас копати окопи. Тато помер ще, коли мені було вісімнадцять років. Мамі було тоді дуже важко, але не дивлячись на це, вона забрала додому дитину, яку знайшла після відступу румунів біля млинів. В матері було чуйне, добре серце. Ми їй нічого не казали, хоч ще один, хоч і маленький, прибавився ротик.

У жовтні 1944 року повернувся додому з румунської армії, а в листопаді пішов на фронт в лавах радянської армії. Воював у Польщі, Німеччині, Чехословаччині. Скільки побачив страшного за війну – вбиті, покалічені люди, частини тіла людини – голова, руки…Не дай Бог нам пережити ще таке. Навіть ворогам своїм гріх бажати такого. Я не хотів вмирати, але нечасто думав про це, не було коли, та все надіявся на Бога – «Бог – добрий, що дасть Бог, те й буде». І не загинув…

Після війни, служив в армії і знаходився в Чехословаччині, побував на Кавказі, у Казані, Грузії, Азербайджані, Вірменії. Був під турецьким кордоном, Карабасі. Бачив Азовське, Каспійське моря…

26 травня 1946 року повернувся додому, матері уже не застав, вона померла. Хлопчика, якого знайшла мама, взяв на виховання (він мав уже сім’ю, перед війною одружився із Зінов’єю Макарівною). Назвав його Георгієм, а прізвище дали Безрідний. Мали своїх дітей, але і Георгія любили як брата, як сина. Він жив з нами до 18 років, а потім поїхав заробляти свій хліб. У мене було шестеро дітей, але двоє синів померли. Зараз живуть дочки: Ганна, Ліда, Одарка; син Василь. Маю внуків: Наташу, Ларису, Дмитрика, Маріанну; правнучку Настусю.

Часто збираємося усією родиною. Внуки розглядають мої ордени і медалі. Їм війна як кіно, чи давно забута казка, а для мене це тяжка згадка. Маю багато медалей, але найбільше привертає увагу дітей орден “ Слави ” ІІІ ступені. Їм здається, що на війні дуже легко було отримати нагороду - “ взяв язика ” врятував командира на полі бою, чи збив німецькі танки… Але, коли кругом рвуться бомби, снаряди, строчить німецький кулемет… Важкою ціною мені дісталася “ Зірка Вітчизняної війни ,” медаль “ Перемога Сталіна ” … Розказую їм про давнє життя. Вони слухають, але, якщо по телевізору показують гарний фільм чи йде хороша передача, то “ біжать ” дивитися. Я їх розумію, хоч жаль мені, що не знають люди свого коріння, рідко ходять в гості один до одного. Не розповідають їм батьки про пращурів. Раніше на свята збиралися сусіди, родичі і розказували про своїх рідних, про цікаві випадки в їхньому житті і в житті односельців. Зраз дуже багато інформації людина запам’ятовує якої їй не потрібно, а те що треба знати, що багато дітей не знають прізвище ім’я по-батькові діда, баби. “ Дід ”, “баба ” – та й усе.

Розказую своїм дітям і внукам багато чого і вчу любити землю, людей. Славу можна здобути не лише на війні, а й в мирний час. Розказую їм як один чоловік, на прізвище Голя викопав криничку на межі кількох полів. Коли жив цей чоловік, ніхто не пам’ятає, але й до цих пір ту криницю називають “ Гольова ”.

І ще дітям не треба забувати про могили наших пращурів. Розказувала колись баба, що давно, коли відступали турки, вони мали скільки золота, що тікати з ним не могли.

Вони зігнали жителів навколишніх сіл і заставили насипати багато землі на те золото. Гнак утворився великий горб (найвищий у селі) названий “Могилою” , тому що разом з золотом засипали і тих людей, щоб вони нічого не розказали. Люди кажуть на Могилу- прокляте місце. Розказують, що той, хто тільки пробував розкопати золото, зразу померав. Прокляте місце не тому, що турки прокляли, а тому, що де золото полите кров’ю людей. Адже турки не жаліли нікого. Вони спустошували і знищували все на своєму шляху. Коли турки проїжджали через наше село, вони після себе залишили стоптаний довгий слід. Те поле, де вони пройшли стали називати – гонами ( від слова – “ гнати ” ).

А поле, де земля була найкращою, назвали “ царинкою ”, а там, де наділяли людям землю – пражинками назвали. Скільки ще ж знають і не пам’ятають люди. Треба розказувати, навіть записувати, щоб не забувалася давня історія свого роду, племені, свого села.

Зараз легше жити, хоч в останні роки трохи погіршало. Але той, хто вже збудував собі дім, придбав майно, може цей період пережити.Я розумію, що важко Україні стати на ноги, так як завалити стару хату, а нову ще багато років треба доробляти. Треба жити і вірити- завтра буде легше і Україна стане на ноги, і люди житимуть добре. Молімося тільки, щоб не було війни, голоду, як у 1946-47 роках, чи ще якогось лиха. Будьмо розумними, добродушними людьми.