ЖУРАВЛЕВА
Мария Тихоновна

Освідчення в любові

- Це всього лише моя робота, - відповіла днями на комплімент (знаю, що щиро мовлений) про інтерв'ю в газеті.-Я за це зарплатню отримую. Сказала і осіклась: це ж не просто робота - це ціле життя. З успіхами і невдачами, злетами і падіннями. І не існує в світі такої зарплатні, за яку можна було б купити плюшеву ляльку, що її принесла мені жінка, у якої в домі стало тепло після виступу нашої газети. І ніякою винагородою не компенсувати того болю, якого завдали мені слова однієї постійної читачки: я так вірила вашим статтям, а ви! Що ви робите, ви ідола створили?! В її голосі на тому кінці телефонного дроту бриніти сльози, і сльози котилися по моїх щоках. І вже точно ніякою зарплатнею "не відкупитися" мені від своєї родини, якій так мало приділяю уваги. "Ти, дочко, або борщі смачні варитимеш, - пригадалися слова університетського викладача після дискусії про роль жінки в сім'ї, - або статті гарні писатимеш". Борщі я варю. По неділях. А в голові у ту мить крутяться фрази матеріалів наступного номера газети.

Районна газета - це цілий Всесвіт, де малі й великі зірочки (інформації, репортажі, кореспонденції, інтерв'ю) обертаються навколо Сонця - нашого дорогого Читача. Йому, читачеві, газета "Слово правди" вірою і правдою служить ось уже шістдесят років. Шістдесят років поспіль, з 14 грудня 1944 року, журналісти-"словоправдівці" несуть Слово у домівки жителів району, розділяючи радість і біль героїв своїх матеріалів. У кожній, хай навіть найменшій інформації, ми залишаємо часточку себе, своєї душі. І якщо цій душі ніколи не буває порожньо, то лише тому, що ви, читачу, зігріваєте її - теплом свого серця, щирим словом.

Не було б щастя, та нещастя помогло: я не пройшла за конкурсом на філфак Чернівецького і університету. І це стало справжньою драмою для мене й батьків. Як це вона не вступила? - жваво обговорювало новину Котелеве, - медалістка, переможниця обласної олімпіади з української мови... Мабуть, це все потрібно було пережити, щоб одного разу, гортаючи сторінки районної газети, натрапити на оголошення: редакція газети "Ленінським шляхом" запрошує на посаду кореспондента людину, яка добре володіє українською мовою. Я вирішила, що добре володію мовою і постаралася у цьому переконати редактора "районки" Анатолія Брижатого. Він мені повірив. І це було знаково для моєї долі. Мине п'ятнадцять років і я працюватиму у тому ж редакторському кабінеті, за тим же столом (за ці роки в редакції нічого не змінилось, навіть меблі ті ж), але коли поріг переступатиме Анатолій Дементійович, до недавнього часу - заступник редактора, я почуватиму себе тією сімнадцятирічною кореспонденткою, якій потрібне слово підтримки, поради цієї поважної людини. Так само звертаюся за підтримкою до іншого свого заступника - з румунського дубляжу - Дмитра Чупака. "Ти мені, як донька, яка зараз далеко" - ці слова Дмитра Олексійовича я пам'ятаю й досі. І, як до батька, звертаюся за порадою. Лідія Польова, моя завідуюча відділом, завжди давала мудрі фахові поради і говорила правду в обличчя - цінності, котрі не підлягають ревізії ні за яких обставин. Заступник редактора Йосип Гаврилюк переконав мене вступити на журфак Київського університету ім. Шевченка, за що я йому буду вдячна завжди, так само як і за цінні поради в стилістиці. Ніна Калугар, Григорій Арбузов, Тетяна Кобевко, Стелла Матей, Марічка Сурду, Наталя Литвин, Анна Руснак, Валя Штірбу, Лідія Келя, пізніше - Наталія Тока, Валерій Саїнчук, Андрій Романцов - ми були однією редакційною сім'єю. Впродовж багатьох років приносили новини у домівки наших передплатників - тричі на тиждень. То було нелегко. "Хто витримає ритм "районки", тому не страшні будні навіть республіканського видання", - зазвичай повторювала наш тодішній відповідальний секретар Ганна Карпенко. Її "а що ти сьогодні ще здаєш?" нам снилося по ночах. Матеріалів катастрофічно не вистачало, газета була, як діжка без дна - вкидаєш туди матеріали і вкидаєш, а їх все мало і мало. І знову голос відповідального: на першій сторінці "дірка", і це означає, що знову не вистачає матеріалів. Друкарня чекає, а ми "сідаємо" на телефони. Ось тут нам у нагоді ставали наші добрі друзі - громадські кореспонденти, які завжди готові розповісти про новини свого села. Без їх допомоги газет складно було б і тоді, і тепер. Щире спасибі усім, хто протягом шістдесяти років допомагав і допомагає журналістам-"словоправдівцям" творити "районку".

Так було впродовж шістдесяти років. Так буде завжди...

Так склалося в житті, що на цілих одинадцять років наші дороги - моя і "районки" - розійшлися. Але я завжди знала, про що пише "моя" газета: приїжджаючи до батьків, перш за все, бігла до поштової скриньки, раділа кожному знайомому прізвищу - неважливо автора чи героя публікації. І де б не працювала - в одній з перших незалежних газет краю "Вільна бесіда", молодіжному "Кліпі", всеукраїнській туристичній газеті "Навколо світу", яку редагувала, - завжди, порівнюючи редакційні порядки, повторювала: "А у нас не так було".

"У нас" - це в Новоселицькій районній газеті. Часописі, який, попри все, залишається найближчим до читача. Тому що ми, журналісти-"районщики", для історії "пишемо час" краю, в якому живемо, розповідаємо про людей, з якими зустрічаємось щодня і яким "доброго дня" маємо казати. І вони, ці люди, не потерплять навіть натяку на фальш. Мені пощастило очолювати колектив, який це добре усвідомлює. Наші працівники - юні, котрі роблять перші кроки в журналістиці, досвідчені, чий трудовий стаж у цій редакції вимірюється десятками років - болісно переживають те, що відбувалося з нами протягом останнього часу. Цілих півтора року ми намагалися завоювати вашу довіру, читачу. І, коли перші паростки надії на це з'явилися, коли сполучення "слово правди" ви стали вимовляти без іронії, все звелося нанівець. Гірко, але ми витримаємо. Зрештою, нам - шістдесят! Це - досить поважний вік. Але це ще й вік, коли все можна виправити. Ентузіазм нашої молоді - Ірини Ювченко, Альони Дирди, Алли Бешлеу, Світлани Замар, Олександра Гаврилюка, Уляни Штефанеси, Стелли Трофименко, Вікторії Лисенко - дає мені підстави так стверджувати. Та й наші досвідчені Дмитро Чупак, Галина Подлєгаєва, Наталя Краснюк, Тетяна Кифяк - з цілком сучасними поглядами на життя люди. І, у чому я абсолютно впевнена, - віддані газетній справі, а, отже, і вам, читачу.

...Сьогодні - п'ятниця. Я "беру себе в руки" і намагаюся бути спокійною. Це не так просто зробити: за декілька годин газету треба здати до друкарні, а у завідуючої відділом ще не дописане інтерв'ю, з коректорської доноситься істеричний сміх: літпрацівник знаходить помилки, які кардинально змінюють суть тексту, наприклад "депутат виробничого округу" або "продається квартира з усіма зустрічами". Коридором "летить" оператор комп'ютерного набору, яка не розуміє "навіщо хлопця у танку залишати?" (йдеться про танець, посеред якого дівчина може залишити хлопця котрий їй "насолив", а моя працівниця уявила собі армійську бронемашину). До цього всього редактор ще не визначилася, який матеріал піде на восьму сторінку - про концерт у Кошулянах чи засідання правового клубу у Маршинцях? Забагато для одного дня. Правда? Редактор напускає на себе спокійний вигляд і... пропонує підлеглим кави, щоб збадьорились. Знаю, що вони воліли б у цей час радше моєї крові. Але п'ють ' каву і завершують роботу над газетою - як робили це минулої п'ятниці, як робитимемо наступної. Результат цієї праці - перед вами. Так було впродовж шістдесяти років. Так буде завжди. Доки ви будете з нами, читачу.

Ганна ВАКАРЧУК