|
З книжки "Новоселиця. Туристично-краєзнавчий довідник", О.І.Риндюк, Й.Ф.Гаврилюк, О.І.Пазяк.
Нещодавно, переглядаючи блокноти зі свого журналістського архіву, я натрапив на фрагменти запису розмови зі Степаном Сабадашем під час його останнього перебування у Новоселиці. Так трапилося, що опрацювати їх не встиг: то руки не доходили, то начебто нагоди не було... Відшукав фотографії, на яких він - автор Легендарної Марічки" - білоголовий, інтелігентний, з веселинками в очах і напівутаємниченою посмішкою. Співрозмовник, незважаючи на вік і на те, що користувався слуховим апаратом (глухота брала своє), був надзвичайно цікавим, мав чудову пам'ять. І розмова з ним доставляла справжню насолоду.
Знаменитий композитор Степан Сабадаш (ліворуч) і журналіст Йосип Гаврилюк
- Народилися і вчилися при румунах?
- Так. У 1920 році. Є у Новоселицькому районі невеличке українське село Ванчинець - біля молдавського села Ванчиківці. Тоді це була територія Румунії. У мене було 8 братів і сестер.
- Всі працювали біля землі?
- Звичайно.
- Але ж Ви особисто стали композитором. Та ще й яким.
- Очевидно, музикантом треба народитися. То - Божий дар.
- І коли Ви відчули, що бог музики полонив Душу?
- А майже тоді, коли під стіл пішки ходив. Любив веселощі. Подобалися свята, де головними героями були музиканти. А як хотілося взяти в руки скрипку!
Одного разу насмілився навіть попросити скрипку у сільського музики. Потім, за порадою дядька, зробив саморобну скрипку. Мені тоді були лишень 11 років.
- І чим це закінчилося?
- Не закінчилося, а навпаки - почалося. Взяв я свою скрипку і пішов до регента церковного хору навчитися музики. І певний час вчився. Та згодом регент порадив вивчитися грати на трубі. Мовляв, це в армії знадобиться - зможу потрапити в музичний підрозділ. Та, захворівши на запалення легенів, кинув трубу. В руки взяв акордеон. Навіть займався в консерваторії по класу акордеона. У Чернівцях з 1941 по 1944 роки була філія Бухарестської консерваторії.
- А де виступали?
- Найчастіше у найкращих ресторанах Румунії. Запрошували мене на свята румунські графи і барони. Присилали фаетон, а також носильника для акордеона. Славу мав гучну. Одного разу виступав по бухарестському радіо. Моя гра так сподобалася королеві, що вона висловила бажання мені допомогти з житлом у столиці.
- І погодилися?
- Ні.
- І не жалкуєте?
- Анітрохи.
- А чому не служили в армії?
- При румунах студентів не брали в армію. А в консерваторію приймали тільки румунів. І я, українець, став румуном - у селі мені зробили фіктивний документ.
- А які були гонорари?
- Щедрі. Уявіть собі смажені поросята, качки і кури, бочечки з вином...
- Більшовики були скупішими?
- Я б цього не сказав. Коли я перебував у зеніті слави - гріх було скаржитися на платню. Високе мистецтво цінувалося у всі віки. Така моя думка.
- Що робили після війни?
- Насамперед зазначу, що у 1940-1941 роках я закінчив Чернівецьке музичне училище. А добрі музики були рідкістю. І я пішов працювати концертмейстером у Чернівецький драмтеатр.
- А як народилася "Марічка"?
- Пам'ятаю: обласний будинок народної творчості оголосив конкурс на кращу музику до вірша "Марічка", якого тоді написав ще студент Михайло Ткач. В основу цієї пісні я взяв закарпатську народну пісну "На поточку прала". Вона мала цікавий колорит і була надзвичайно популярною.
У пісні я змінив усе, за винятком початку. Вперше пісню виконав хор музичного училища. А потім почалися перепони.
- І як Ви їх подолали?
- Випадково. У Києві на ВДНГ проходила презентація чеського скла. Приїхав і військовий ансамбль пісні і танцю. Посприяв керівник ансамблю, якому я показав твір. За одну ніч ансамбль вивчив твір і вже наступного дня чехи його виконали. Твір був записаний українським радіо. Потім її у свій репертуар узяв Дмитро Гнатюк.
- Ви, крім того, відомі як автор таких пісень, як "Пісня з полонини", "Очі волошкові". Як вони народилися?
- Розповісти про все - буде часу замало. Пам'ятаю: повертався у Чернівці з Києва, з чергового семінару. Сусідкою у купе виявилася гарна дівчина. Очі - як волошки. Уста - мов пелюстки троянд. Мимо волі народилися слова "Ой ви, очі волошкові, мов троянди пелюстки, уста..." Над моїм текстом потім попрацював поет Анатолій Драгомирецький. Але приспів залишився саме мій.
- Як живеться, як працюється нині?
- Мешкаю в центрі Києва. Маю чудову дачу. Виростив сад. Щодо творчості - то не ті вже роки.
- Чи не скучаєте за Буковиною?
- Так, звісно. Але київський причал не збираюся лишати. Завжди радий, коли до мене заходить у гості хто-небудь із буковинських друзів.
Йосип Гаврилюк.
Фото Валерія Саїнчука.
Розміщення на сайті: dnepr, 06.09.09р.
|