|
Текст – Наталії Волощук, директора БК
Історичний збір матеріалу – Євдокії Романчук, Марії Дубець
Фотознімки – Дмитра Пухальського
Славні наші села,
гарні та веселі,
та найкраще наше село –
Топорівці,
понад усі села,
де рідний дім, батьківська хата,
та рідна, ласкава оселя.
... По всіх усюдах порозкидало топорівчан...
Але скільки б не було на планеті, що зветься Землею, поселень, - наймиліше серцю нашому є рідне гніздечко, де вперше вдихнули чистого повітря і торкнулися святої землі.
Ось як гарно описує наше село доктор історичних наук, етнограф музейної роботи в Україні та Канаді, уродженка с.Топорівці 1959 р. Ярослава Кожелянко.
“Запашний бузок біля порога бабусиної хати, крислатий кущ терпкуватого дерену, приземкувата лозниця із солодкуватим запахом сушениць, кремезні горіхи у ніжних обіймах винограду, дідів сад і пасіка, калина і криниця – такі п’янкі спогади мого дитинства. Де перша зірниця на небі зійшла для мене саме там, серед моїх люблячих родичів.
Скільки б не приїжджала у свій рідний край, - завжди почуваюся стривоженою. Зустрічають мене ті ж верби у видолинку і крута дорога, що в’ється змійкою між ошатних хат, і дзвіниця церкви, в якій була охрещена колись, - а все ж почуваюся, ніби знову і знову вперше ступаю по стежках своєї долі.”
Якими б дорогами світу не повела доля людину, їй завжди насниться оселя. Треба зовсім душі не мати, щоб не страждати тяжінням до рідного гнізда.
У швидкоплинному ритмі сучасного життя ми рідко задумуємося над історією нашого села, а ця історія багата і своїм корінням сягає великої глибини віків.
Хто ми? Які ми? Звідки наше коріння? Топорівці – мальовничий і квітучий куточок, це дорога перлина в сузір’ї буковинських сіл.
Село прокидається від ранкових променів сонця і неначе скинувши з себе чарівність ночі, наповнюється голосами людей, щебетанням дітвори і птахів, гулом машин, адже через село проходить автотраса.
Поглинаємось в давню історію і в уяві прокручуємо ніби фільм – життя та розвиток села.
Нам відомо, що територія, де розташоване село, була зайнята лісами, а поселення знаходилось в урочищі “Максимське”, біля джерел. Це урочище було освоєне людьми ще на початку кам’яної доби. Така ділянка була багата на кремінь – основний матеріал для виготовлення знарядь праці і мисливства. Мисливці вели тоді напівосілий спосіб життя, полювання вели заради м’яса, яке було головною їжею, а з шкіри виготовляли хутровий одяг і взуття.
З часом настала нова епоха господарського та суспільного розвитку поселень. Започатковується штучне розведення кіз та овець. Починаються землеробські спроби вирощування пшениці та ячменю. Починається розвиток виробництва з міді і бронзи. Це була І та ІІ епохи до н.е., яка називалася “бронзовою епохою”.
Про це свідчать розкопки, зроблені в “Максимському” урочищі. Такі вироби експонуються у Чернівецькому музеї. Це сокира-мотика, крем’яні ножі, молотки та бронзові речі.
З зростанням продуктивних сил почалися пошуки більш поширених в природі металів. Так люди поступово навчилися добувати залізо, що стало епохою різних ремесел, в першу чергу ковальського. Таким чином пішов розвиток землеробства. До речі, Топорівці знаходяться на дуже вигідному положенні на світовій карті, хоч краплина у цілому світі, але тут пройшли зміни в історичному процесі, які призвели до утворення слов’янської культури, яка характеризує політичну і культурну єдність на великій території між річками Дністер і Прут.
Відбувається вищий етап соціально-політичного розвитку населення. З’являються нові знаряддя плужного типу, активно проходить процес общинного ремесла (ткацтво, ручна вишивка, плетіння).
Такий розвиток економіки викликав зміни в суспільному житті села. Замість невеличкого поселення з’являється більш поширене.
Виникають феодальні землеволодіння. У ІІ-й половині ХІ ст. Київська Русь почала дробитися на князівства. В цей час територія села, як і територія Північної Буковини, входила до Требовського князівства, де князював на той час правнук Ярослава Мудрого – Василько Ростиславович, який з 1092 по 1124 р. багато зробив для утвердження своєї влади. А в середині ХІІ століття з 1199 р. ці землі буди об’єднані в єдине князівство Галицько-Волинське.
Встановленню північно-буковинських земель, куди входять Топорівці, сприяло і те, що через територію краю проходили торговельні шляхи загально-руського значення (на Хотин).
Та, на жаль, в кінці ХІІ і в першій половині ХІІІ ст., коли переважали державні князівські форми зростання приватної власності на землю і почались збирання данини, селяни втратити особисту свободу. Шукаючи порятунку від пильного ока збирачів і непосильного гніту – селяни тікають у ліси, де знаходять участки. Так починає розширюватися село.
Село Топорівці вперше було згадане у ХІІ ст. Старожили говорять, що сама назва села походить від того, що тут проживав феодал Топора. Також село згадується в грамоті молдавського господаря О.Доброго в 1412 р. при передачі в спадщину.
У XVI ст. село під гнітом турецького іга.
Двісті п’ятдесят років наші предки томилися в турецькому ярмі. Сім’ями ховалися в лісах та ярах, а все, що мали, брали з собою. Турки викрадали дівчат та молодих жінок.
В Топорівцях є старовинна пам’ятна архітектура – Ільїнська церква, збудована 1560 р. Побудував її воєвода Барновський. Але в народі ходить легенда про те, як виникла ідея будівництва.
Під час столітнього панування молдован, з турками велася боротьба. Селяни не могли змиритися з тим, що турки захопили село. Селянський старшина в сутичці з турками впав з коня, його орденанц Мирон Мовіла допоміг піднятися і він дав слово, що на цьому місці збудує церкву. Серед лісів та ярів була піднята ця споруда з вузькими віконцями, щоб ніхто туди не міг зайти і могли захиститися від турків. При закінченні будівництва верхівки троє чоловік постраждало з надходом турків, які забрали драбину. Вони залишилися на верху, а їхня спроба зійти вниз закінчилася трагічно. Після будівництва люди почали вирубувати ліси і будувати собі житлові хати. Таким чином, село почало розбудовуватися.
В той час над цією землею панував пан Мустяца і за одну ніч він зумів програти в карти всю цю мошію, а вона оцінювалася в 18 мільйонів австрійських левів. (Із слів старожила Степана Ревеги 1906 р.) Для того, щоб ця земля не попала під чуже володіння, священики з Чернівецької Резиденції разом з людьми викупили цю землю. Половину грошей заплатило духовенство, а половину – люди.
В цей час на Північній Буковині панувала Австрія. Наше село знаходилося на самій границі. Річка Рит була кордоном між Росією і Австрією. На території, де знаходиться ферма, жив пан Фішер, в нього був фільварок та гуральня.
Найкращі і найродючіші поля – Чагри, Облоги, Груш були його володінням. Працювали на нього люди з Галичини, а деякі з них залишилися тут жити.
В селі проживав пан Федора, його маєток знаходився на самому високому горбі. Від цього і пішла назва “Капітанський”. Зараз біля нього стадіон.
Також в селі знаходиться Українська Греко-католицька церква. Будувалася 1914 р. в той час вона називалася каплицею, а за Румунії її добудовували уніати.
В 1911 р. селяни почали будівництво нової церкви. Будувалась вона 3 р. Жителі фірами з Чернівців возили цеглу. Архітекторами були німці та чехи. В 1914 р. будівництво було завершене. 2 серпня 1914 р. в старій Ільїнській церкві освятили воду і тією водою освятили і нову. Перший раз продзвонили дзвони, так як цей день став початком Світової війни.
На сьогоднішній день це – Українська православна церква, яка підпорядковується Московському Патріархату.
А пам’ятник – архітектура 1560 р. силами громадян села була реставрована і стала діючою Українською православною церквою Київського Патріархату в 1999 р.
Під час Світової війни попри село йшла лінія фронту (урочище Пагри).
Старожил Танаско Дубець 1906 р.н. розказував, що окопи проходили через його город. На свято Іллі у неділю руські війська прорвали лінію фронту і дійшли до Прута. Через дві неділі австрійські війська відбили руську армію назад до границі. На лінії фронту між Рідківцями і Топорівцями впало на полі бою 20 тисяч солдат. У 1915 р. руські війська почали бій-штурм. Половину села, де проходила лінія фронту (горяни, за яр Цибулі) почали переселяти у найбільші села, а через рік люди знову повернулися додому.
У листопаді 1918 р. село і всю Північну Буковину окупували румуни. Вони наводили на людей страх. Нашого односельчанина, офіцера австрійської армії Тупкала Михайла привселюдно розстріляли, тому що він був проти окупації румунською армією рідного краю. Почалася румунізація. Говорити дозволялося тільки румунською мовою. Уроки в школі проходили також на румунській мові. Були заборонені споконвічні звичаї села.
Коли панувала Австрія, люди жили добре, школа була українська, а влада Австрії дозволила створити Українську Січ. Січовики носили синьо-жовтий одяг. Румуни за це били, карали і заарештовували. Змушували носити триколор (колір румунського стягу).
На куті за яр Цибулі сім’я Корбутів зробила пам’ятник-хрест воїнам односельчанам, які загинули в русько-турецькій війні 1914 р. Вони пофарбували його в синьо-жовтий колір і хотіли посвятити. Румуни хрест розбили, а всю родину Корбутів заарештували. Вони збиткувалися також з хлопців, які повинні були йти служити у румунську армію, за рік до служби муштрували, били, примушували говорити румунською мовою. Багато з них втекло за Дністер.
Під час окупації буржуазно-поміщицькою Румунією у селі активно діяло комуністичне підпілля. Перші його групи виникли на початку 20-х років. Одним із організаторів був Дмитро Михайлович Василашко.
У 1920 р. в селі була створена первинна організація “Визволення”. В 1931 р. на Парламентських виборах виборці села Топорівці віддали свої голоси за Д.М.Василашка. Він був першим депутатом румунського парламенту на Буковині.
В червні 1940 р. на селі діє Радянська влада. Першим головою сільської ради був Д.М.Василашко. В цьому році активісти вийшли з підпілля. Організовано колгосп, в якому першим головою був Аанасійчук В.Г.
У 1941 р. знову прийшли румуни, забрали Буковину і Бессарабію і пробули аж до 1944 р. В цьому ж році Радянська Армія звільнила село від румунів.
В цей час йшла Велика Вітчизняна війна. З села почали забирати на війну молодих чоловіків та хлопців.
У Великій Вітчизняній війні брало участь 383 топорівчани. Нагороджено орденами і медалями 47 чоловік (медалями 214 ч.). 216 односельчан не повернулися з поля бою до рідного села. В їхню честь в центрі села споруджено меморіальний комплекс.
9 травня 2002 р.
Нехай не зростає бур’янами це святе місце, бо тут живе пам’ять про людей, які мають право на частку уваги. Приходьте сюди частіше і вклоняйтесь їх пам’яті.
Літні люди пам’ятають і розповідають про те, що тут в роки Першої Світової війни стояв 326-й полк 82-ї дивізії, в якому служив тоді ще фельдфебель В.І.Чапаєв – легендарний герой громадянської війни.
Після війни запанувало мирне життя. Але продовжували боротьбу за владу комуністи і національні борці за вільну Україну. Багато односельчан загинуло в цій боротьбі, як з одного, так і з другого боку. Така була тоді політична ситуація.
1991 року наша Україна нарешті стає Суверенною незалежною державою. А незабаром 1993 р. в село приходить звістка про Рахілю Гелич та її товариша, які були розстріляні в 1945 році в с.Добринівці Заставнівського району від рук “Малинових катів”, - писала газета “Молодий Буковинець”.
Перепоховання проходило урочисто, по-християнські, у церкві відбулася панахида, присутніми були люди з обох сіл. І виросла на кладовищі в Топорівцях висока могила. А сьогодні ми з сумом і гордістю відвідуємо цих молодих національних героїв, які віддали своє життя за вільну і незалежну державу.
Слава таким героям,
слава їм, відданим і істинним!
Хай спокійною буде їхня душа,
бо перемога – здобута
Міцна і гарна дев’ятнадцятирічна дівчина, в вишитій синьо-жовтими нитками сорочці, з великими та ясними очима.
Її життя віддане на алтар свого народу.
1947 рік – це також історичний відрізок часу, який залишив за собою шрам на людських душах і біль страшних спогадів. Це заслання на Сибір Топорівських людей, працьовитих ґаздів, молодих жінок та їх дітей свідомо женуть на холод, голод і незабутні важкі дні їхнього перебування. Ми знаємо із розповідей С.Руснака, І.Ілащук, Г.Гарасим, що то було нелюдське ставлення. А запитання “навіщо і за що” – буде постійним і нескінченним.
2002 р. перехід у ХХІ ст. село розбудовується, збагачується – воно своєрідне і самобутнє. В мирі і злагоді живуть люди і дбають про своє гніздечко.
В селі 4425 населення, 1457 дворів. Нараховується 3054 га землі, в тому числі 2250 га орної, 282 га саду. Тваринництво спеціалізується на вирощуванні великої рогатої худоби, свиней та курей. З допоміжних підприємств є млин, олійня, пилорама, лазня, ковбасний цех.
В селі діє середня школа, 3 бібліотеки, стаціонарна лікарня, поштові відділення, комбінат побутового обслуговування, ощадкаса, аптека, стадіон. Працюють 8 торгових точок. Село підключене до республіканської загальної кільцевої електромережі, радіофіковане, газифіковане, працює телефонна мережа.
... Історія не закінчена, життя фіксує факти та події і наші діти поновлюватимуть сторінки розпочатої нами роботи.
Якщо ми співаємо чи танцюємо,
вишиваємо чи малюємо –
тим ми робимо свій маленький внесок
у збереження нашої культури.
Народне вбрання – це вияв святкового і урочисто піднесеного, це історична спадщина. Коли ми зберігаємо таке вбрання, то це не відсталість, а глибоке почуття до вірності традицій.
Такої краси немає ніде на світі. Коли вдивитися на таке вбрання, то можна побачити в ньому розкішний вінок барвистих квітів.
Тут і рута, і хрещатий барвінок, яскраві чорнобривці і червона калина, тут виграє своєю зеленню колір розкішних садів, виблискують сяйвом ясні зорі і ніби пропахлі вітром колоски золотої пшениці.
Ці квіти – наші обереги, це окраса нашого життя, це символ нашої землі і нарешті це історія нашого народу.
Цей костюм є реліквією села.
Демонструють свої костюми Ольга Паращук та Микола Анасійчук
Великою популярністю в області та за її межами користується танцювальний колектив села. Створив його і був його першим керівником заслужений працівник культури України Тодор Іванович Подорожній.
Учасники танцювального колективу прославили себе здавна.
Ще в 1947 році вони були учасниками Республіканського огляду художньої самодіяльності.
В 1960 році цей колектив на республіканському огляді завоював звання самодіяльного народного ансамблю танцю.
В 1964 році колектив нагороджений дипломом І ступеня і удостоєний великої урядової нагороди Грамоти Президії Верховної Ради України і грамоти ЦК ВЛКСМУ.
Більша частина репертуару топорівських танцюристів зафіксована на кінострічці.
У 1940 році в селі працювала зйомочна група Київської кіностудії на чолі з відомим кінорежисером Ю.Солнцевою.
Знімалися фрагменти для кінофільму “Буковина – земля українська”.
Тут було знято більшість кадрів з народного життя: обряд весілля, народні танці та пісні
Перший колектив. (Т.Подорожній перший зліва)
Сьогодення.
Сьогодні ми повертаємось до джерел народного буття, до традицій і звичаїв, до історичного минулого. Бо історія минулого – це життя близьких предків. Все, що ми маємо в мистецтві фольклору – це заслуга наших попередніх поколінь; їхнє життя, всі невдачі та успіхи. Уже покійна К.Ілащук, засновник фольклорного гуртка 1981 р. – була найстаршою учасницею. Вона любила народну пісню душею і серцем, любила, берегла і передавала найцінніші елементи обрядів молодим учасникам. Навіть декілька своїх годин перед виходом у потойбічний світ, вона присвятила пісні, скликавши своїх сусідів до себе в хату. Шанувала і любила ця жінка мистецтво, як святу Церкву.
Фольклорний колектив зі своєю програмою “Топорівське весілля 30 х р.” у м. Києві 1989 р. На знімку К.Ілащук в ролі матері молодої” (перша зліва). Худ.кер. Н.Волощук.
Знімок з фрагменту “Храмовий данец” 2002 р.
Фольклорна група “Вишиванка” Топорівської ЗОШ.
Гурт “Вишиванка” гостював у Польщі та Німеччині. Також бере участь у всіх обласних та районних заходах.
Сьогоднішня праця з фольклором набирає нової форми, де поєднується традиційно-минуле з сучасним.
Досить почути та побачити виступ колективу, як одразу перед очима в усій своїй красі постає наше село. Доля такої етнографії – прекрасна і невмируща.
Стоголосе село з його безкраїм співочим морем, крилата народна пісня, яка є носієм співочих традицій. В колективі займаються люди-однодумці, для яких творчість – це зразок традицій.
“Степом, степом, йшли у бій солдати...”
Свято Перемоги
...Здрастуй, мати – Україно, рідна моя,
здрастуй, дівчино, та напій коня...
Лунає спів чоловічої вокальної групи в м.Києві 1989 р.
Україна тільки крокує до суверенітету, але така пісня зібрала навкруг себе сотні глядачів, котрі зі сльозами на очах допомагали співати, відчуваючи, що буде суверенною держава.
м.Київ, 1989 р.
зустріч з членами “Спілки композиторів України”.
Ти чарівна пісне, ти всесильна.
Ти такою будеш через сотні літ.
Українська пісне вчить тебе, дитина,
Щоби пам’ятати свій
могутній рід.
Солістка Наталія Волощук
директор БК
Солістка Аліна Заліско
Потяг до музики в цих хлопців появився ще в дитинстві. Навчалися вони володіти інструментами в дитячій музичній школі, згодом і в культосвітньому училищі, де здобули собі освіту фахівців.
Українська естрада набирає сили і глядач сьогодні дає високу оцінку живому акомпанементу, а також співу, який звучить в оригіналі.
Художнім керівником колективу є Д.К.Пухальський.
Українська народна пісня – це людська душа, це відкриття вічного і безкінечного. Вона ніколи, як і хліб насущний, не вийде з моди нашого сущого життя.
Щаслива сім’я Нагірняків, бо хоч єдиним порухом, але причастилися до джерел пісенності.
Емілія, Олександр та Василько Нагірняки
На знімку М.Дубець, Є.Романчук
“Ой, там, на товчку, на базарі
жінки чоловіків продавали.
Тай я свого поведу...”
Герої сценки: В.Смандич та О.Ілащук
Тернисті дороги поезії, то пишетеся все у мандрах, то в казематах, то під самотнім сонцем, то поза межами рідного краю. Але написані рядки поетами стають дорогими для цілого народу. А наші декламатори несуть віщі і вічні слова в життєвий шлях.
Ольга Ілащук
Микола Ілащук
Олександр Мельничук
Вишивка, різьба, гончарство
Писанки таїна, –
Роду нашого багатство,
Вічності перлина.
Вишивка “Хрестик” – один з найдавніших і розповсюджених видів народного мистецтва. Щоб оздобити свою оселю, найбільше уваги приділялося рушникам, скатеркам і серветкам.
Рушник на стіні – це давній звичай топорівчан. Бо хата без рушника, казали в народі, - як родина без дітей.
Цим видом мистецтва займається Волощук Віра Володимирівна, яка має велику кількість вишитих речей.
Мудра голка, якою володіє Е.В.Снігур, оздобила не одну сорочку дівчині чи сільській молодиці, які готуються до весілля чи інших свят.
Одна за одною лягає кольорова цятка на біле полотно, утворюючи живу природу різнобарвних квітів.
Рукави один перед одним повні та багаті. Квітують на них садки вишневі, ранки великодні і вруниться в кожному візерунку незборима сила любові.
Е.Снігур (зліва)
Е.В.Снігур ще будучи малою дівчинкою перейняла працю своєї матері Марії, яка теж колись вишивала сорочки і “голиці” для кожушини. Її роботи також знайшли місце за межами країни, де їх оцінила Українська діаспора. Це – басма і лялька в національному вбранні.
Першою вишивальницею кожушини була Марія Корбут, 1912 р.н. Вона вишивала “голиці” на овечій шкірі.
А згодом почали народжуватися роботи Ілащук Євдокії Танасівни. Ще з 15 років вона навчилася вишивати, а пізніше і робити викройку. Сама видумує орнаменти і практикує їх в роботі.
Вона також вишиває сорочки, горбатки, рушники, трайсти і багато іншого. Її роботи є в Канаді та Франції.
Своєрідною прикрасою дівочого головного убору є ковила. А щоб прикріпити ковили до волосся, потрібні “коди” – це коробка, оздоблена різноманітними квіточками. Раніше їх прикрашали монетами та малими дзеркальцями.
Марія Михайлівна Рогожа – майстриня головних прикрас, адже її праця присутня в кожній оселі. Квіточка до квіточки, ковила до ковили – ось вона, народність творча, тут все найкраще, що ми маємо. Чим славимось і що свято зберігаємо.
М.Рогожа
Однією серед найкращих писанкарок на селі є Паращук М.М., яка своїм розписуванням відтворює чудовий вид мистецтва. В її орнаментах немає ні початку, ні кінця, а вершиною такої праці являється “Великдень”, до якого готуються особливо урочисто. Українська писанка в світі є символом нашого народу.
М.Паращук
А цей знімок зроблений на “Вливаний понеділок”, - де дівчата пригощають своїх вливанників писанками.
Т.Пухальський, І.Яремко, О.Ілащук, А.Збіра
Вона стала модною в 1964 році. Топорівські дівчата та молодиці були гарно вдягнені у блузочках та сорочках у святкові дні. А цією роботою займалися в селі:
1. Суруджій Авриля;
2. Старчук Сіда;
3. Ілащук Марія.
У 1980 році до Марії завітала народна артистка Софія Ротару, для якої було вишито два наряди.
Її роботи носять в Хмельницьку, Франківську та Тернополі.
Епоха ручної праці змінилася на епоху праці на станках, але людина і сьогодні шукає в речах щось своє, в чому є свій особистий смак і своя фантазія.
Таким є Олександр Нагірняк. Про нього можна висловитись, як про всебічний талант, він не тільки майстер по дереву, а ще вміє грати на гітарі, професійний співак і займається візерунками на склі. Його роботи радують односельців.
О.Нагірняк
Гелич Петро Танасович – виготовляє токарні вироби, - це карнизи, підставки для вазонів, рамки для картин та ікон.
Він сам виготовив пам’ятник – Хрест односельчанам, які загинули в роки репресій, голодомору. Хрест встановлений у центрі села. Також своїми силами побудував біля свого подвір’я капличку, яку присвятив Покрові Пресвятій Богородиці.
Своїми роботами він приносить людям задоволення і радість.
Художник відтворює речі, він ніби поет бере якийсь кусочок із життя і складає з нього прекрасну легенду.
Таким є і М.О.Костюк – підполковник медичної служби, нинішній пенсіонер. Йому посміхається вдача, бо він і сьогодні лікує людей, малює картини, грає і співає, він хороший і цікавий співрозмовник. Любить землю і тваринництво. На його обійсті уже давно живуть лелеки, які напевно теж відчувають його любов і добре серце.
М.О. Костюк
Серед духовної спадщини чільне місце належить іконопису, в якому втілена християнська віра.
Автором багатьох церковних розписів є наш односельчанин Борис Гаць. Його пензель вимальовує на іконах вражаючі сцени пекла та картини райського життя.
Борис Гаць
Скільки у нас таких талановитих людей! Йдіть до них, пийте цілющу воду з криниць їхніх душ, вивчайте їхні пісні, переймайте узори їхніх вишивок – і народ наш не загине, а житиме віки!
Ось так вітають Дід Мороз з Снігуронькою своїх односельчан.
“З Новим роком,
З новим кроком!”
На знімку Олександра Ілащук, Василь Карпо.
Хлопці та дівчата на фірах гарно вітають щедрівками своїх односельчан. Заходять в хату, засівають, роздають дітям подарунки і запрошують господарів до танцю.
“Щедрий вечір тобі,
пане-господарю,
Радуйся!”
Нова радість стала,
Яка небувала,
Звізда ясна, над Вертепом,
Світлом засіяла.
“Вертеп”
Свято Маланки
на знімку:
В.Нагірняк, О.Гордащук, В.Гаць.
Христос Воскрес!
... во істину воскрес!
Топорівчани на освяченні Пасхи.
Розважально-конкурсна програма
“Роксолани-2002”
“Козацькому роду нема переводу”
Танець “Гарбузи”
Дитячий ранок “Свято букваря”
Набір - dnepr
|